Офіційно війну в Афганістані називали «виконанням інтернаціонального обов’язку».

Війна…, яке коротке і страшне слово… Це смерть, сльози матерів, наречених, що не долюбили своїх хлопців, це поминальний дзвін і тепло свічки.

Війна…, яка пронеслась чорним смерчем, зачепила багато родин, що віддавали своїх синів до армії, не відаючи, через яке пекло їм доведеться пройти. А молоді, ще зовсім «зелені» хлопці потрапляли у той час у засідки та живцем горіли у БТР-ах, ковтали пилюку доріг під перехресним вогнем кулеметів, ризикуючи власним життям, виносили з поля бою поранених, залишаючись один на один з ворогами, прикривали відхід своїх бойових товаришів.

 

Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.

Геройство. Біль, Дочасна сивина.

Жорстока тиша. Вибухоподібна.

Війна… Війна… Війна…

 

Усі труднощі хлопці переносили стійко, мужньо, героїчно. У страхітливому полум’ї війни народжувались молоді солдати і командири, які рано пізнали ціну життя, ціну справжньої чоловічої дружби, ціну взаємовиручки і взаємопідтримки.

Зараз воїни-інтернаціоналісти, що пройшли Афганістан, живуть і працюють серед нас. Вони – наша гордість. Хлопці, що волею долі опинилися далеко від Батьківщини, показали всім, що вони, як і раніше, вірні сини і надійні захисники інтересів своєї країни.

З  нагоди   цієї   політичної    дати  курсанти   груп ХТк 18-222, ПГПБ 18-221, ХТк 17-233 завітали до бібліотеки на усний журнал «Афганістан – мій біль, моя пекуча пам'ять»  , де  вони були проінформовані про долі та подвиги воїнів.

Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьківської хати.

Не можна забувати про солдатів цієї війни.

 

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.

О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих синів своїх, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.

 

Хай буде мир!