Віддай людині крихітку себе,
за це душа наповнюється світлом
                Ліна Костенко

  На поетичному Олімпі України серед інших славних імен уже багато років, навіть десятиліть, живе “неймовірний птах”, “казка казок”, “голос народу”, “пілігрім вічності - Ліна Василівна Костенко, видатна українська поетеса.
Гарна жінка з сірими, вимогливо-глибокими очима та чарівною посмішкою.

  Твори нашої великої сучасниці належать до тих художніх здобутків нації, читання яких не може бути разовим. Це своєрідні підручники духовного життя, до яких маємо припадати постійно, як до криничних джерел, котрі дають нам силу своєю невичерпною чистотою і свіжістю:
 

  Народжена 19 березня 1930 року, Ліна Василівна упродовж цілого життя пройшла багато випробувань, які укріплюють душу, роблять із людини справжнього борця.
Дитина війни, дівчинка, яка написала свого першого вірша в окопі, виросла в поета світового рівня. Вона вибрала поезію як долю і ніколи їй не зраджувала.

 

Мій перший вірш, написаний в окопі,
На тій сипкій од вибухів стіні,
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите на війні.

 

  Дитинство її пройшло в учительській родині, котра до 1936 року мешкала у Ржищеві Київської області, а потім переїхала до Києва. Ліна закінчила школу на Куренівці, навчалася у літстудії при журналі “Дніпро” (редагованому Андрієм Малишком). Далі - короткочасне навчання у педагогічному інституті, потім в літінституті, який закінчила з відзнакою.

                                                                                                       

 

    У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу.
    Мужність Ліни Костенко вражає.  В 60-ті роки вона єдина із членів спілки письменників уголос протестує проти вводу радянських військ у Чехословаччину, незважаючи на загрозу арешту. У Львові кидає квіти підсудним (адже, тоді прокотилася хвиля репресій проти української інтелігенції).

 

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

  В найстрашніший період, коли все тісніше змикалося круг неї коло переслідувань, цькувань, заборон, вона писала. Поезія була протистоянням. Із самого початку була бунтом особистості. Повстанням духу.
"Я трохи звір. Я не люблю неволі."

 

Я вирвуся, хоч лапу відгризу
А я не хочу пошепки,
А я не хочу крізь грати!
Кричи, ламай, трощи стереотипи!
Я не люблю нещасних. Я щаслива,
Моя свобода завжди при мені.

 

    У 1987 році Костенко видала роман у віршах “Маруся Чурай”, за який була удостоєна Шевченківської премії. 

    Її твори вивчають у школах та університетах. Попри таку популярність, поетеса не любить надмірної уваги до себе
Вона відмовилася від звання Героя України – “політичної біжутерії не ношу”. Каже, що просто робить свою справу, адже поклик письменника – писати.
  Вірші Ліни Костенко відзначаються багатством віршованих форм, жанровою різноманітністю. Вона- майстер вірша-алегорії, філософського роздуму, епічно-художнього твору.

 

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

 

  Поезія  письменниці  нікого з читачів не залишає байдужими, вона сповнена справжньої, непідробної любові - до людини, природи, рідного краю.
   Чудова пейзажна лірика поетеси. Прочитавши її вірші про природу, мимоволі закохуєшся у дощ, що “підкрався і шумить”, у ніч красиву, “мов Кармен”, у квіти і дерева.

                                                                                                 

  Поетеса любить перебувати наодинці, відпочивати в лісі, біля озера чи річки. У ці дорогоцінні хвилини очищається душа, сповнюється любові і прощення, глибокого розуміння одвічної мудрості природи.

 

Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

  Гострим болем відгукнулася в серці Ліни Костенко Чорнобильська трагедія. З під її пера виходять сповнені гіркоти і страждання поетичні рядки:

 

Стоять озера в пригоршнях долин.
Луги цвітуть у придорожній смузі
І царственно цибатий чорногуз
поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє...І на все, на все
Лягає пил чорнобильської траси.

   

  Світ жіночої поезії Ліни Костенко дуже різноманітний, тут є і любов,  зачарування й розчарування,  залюбленість у рідну землю, але ,насамперед, це світ драм, і вони звершуються в людській душі, історії, природі.

 

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі

 

  Ми щасливі,що талановита поетеса живе в наш час.
Тож побажаємо Ліні Василівні міцного здоров’я, творчого натхнення, а нам читачам - не розлучатися з мудрою, неповторною і пристрасною її поезією..

                                                                     

                                                                                 

             

                     ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:
             https://naurok.com.ua/
             https://uk.wikipedia.org/wiki/